Антоненко-Давидович

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
(1899 – 1984)

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович – талановитий український письменник, критик, перекладач, один із кращих знавців мови, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1992р.). Автор понад двох десятків книжок. Засуджений у 1935, 1937, 1951 рр. Реабілітований у 1956 р. Кілька десятиліть не друкований. Зазнав переслідувань у 70 – 80-ті роки.

Б. Д. Антоненко-Давидович народився в передмісті Ромен – Засуллі в родині машиніста-залізничника (Антоненко-Давидович є водночас і псевдонім, і прізвищем його прадідів – реєстрових козаків Антоненків).

Перші кроки зробив у Брянську, куди сім’я переїхала на місце роботи батька. Коли хлопцеві виповнилося 6 років, родина повернулася в Україну – до Охтирки. І вже тут, як засвідчує сам Антоненко-Давидович у своїх спогадах, «серед охтирської вуличної дітвори почав вбирати в себе і українську мову, й любов до свого народу».

Саме Охтирці, в якій він хоч і прожив усього 15 дитячо-юнацьких років, випало стати визначальною в усьому житті митця.

Тут народжувався він як літератор, коли в другому класі гімназії написав кілька віршів і їх надрукував у Петербурзі єдиний на всю Російську імперію юнацький журнал «Ученик». Дещо пізніше в гімназійному друкованому журналі «Школьный луч» з’явилася прозова річ «Моя поїздка на Кавказ».

Охтирську гімназію закінчив у 1917 р. З осені 1917 до осені 1918 – студент Київського університету (філологічний факультет). З січня 1919 – в лавах Української народної армії(УНР) воює з денікінцями та червоноармійцями. Після розвалу армії під тиском ворогів і тифу восени 1919 року, переховувався у лісах. На початку 20-х захворів на тиф і опинився в лазареті. Врятувала лікарка Віра Багалій, яка забрала непритомного юнака додому й там вилікувала.

У 1920 – 1921 рр. Б. Антоненко-Давидович завідував Охтирською повітовою освітою. Подальше життя нашого земляка пов’язане з Києвом, де він відновив навчання і в 1922 р. став студентом Київського інституту народної освіти. Через два роки вже вчився к кооперативному інституті. Однак через матеріальні труднощі офіційну освіту так і не здобув. З 1925 р. працював: викладачем педтехнікуму, завідувачем відділу газети «Пролетарська правда», секретарем журналу «Глобус», редактором кінофабрики.

«Хрещення» на літератора-професіонала одержав у літературній організації «Ланка», яка об’єднувала невелику групу молодих обдарованих митців: Г. Косинку, В. Підмогильного, Є. Плужника, Т. Осьмачку, Д. Фальківського та ін. Початок та всі подальші роки творчості були напрочуд плідними, бурхливими. У 1925 світло рампи побачила п’єса «Лицарі абсурду» та вийшла збірка оповідань «Запорошені силуети». Потім одна за одною з’явилися ще 10 книг, серед яких «Синя волошка» (1927), «Справжній чоловік» (1929), «Землею українською» (1930), «Крила Артема Летючого» (1932), «Паротяг Ч-237» (1933). Далі простирається мовчанкою провалля відтинком у 26 років.

По країні почалося спрямоване, одверте винищення інтелігенції. Антоненко-Давидович, не маючи бажання покірно чекати, поки приїдуть і по нього, в лютому 1934 р. виїхав до Алма-Ати (Казахстан), де влаштувався у Держкрайвидаві редактором, а ще викладав російську літературу на робітфаці. Та маховик докотився і туди: 2 січня 1935 р. Бориса Дмитровича заарештували, під конвоєм відправили до Києва. Сталінські опричники звинуватили письменника у «належності до контрреволюційної націоналістичної організації», яка нібито силою зброї «прагнула повалити Радвладу на Україні і готувала індивідуальний терор проти Компартії і радянської держави». На підставі цієї фальшивки Б. Д. Антоненко-Давидовича було засуджено на 10 років концтаборів, де письменник пройшов усі кола ГУЛАГівського пекла, а після того був відправлений на довічне заслання в Красноярський край, котре було знято лише у вересні 1954 року. Через два роки його реабілітували.

В 1963 р. вийшов табірний роман Б. Антоненко-Давидовича «За ширмою», який став помітним явищем у тодішній літературі. Це був один із найперших художніх творів, що розкладав на гвинтики сталінсько-єжовсько-беріївську «пекельну машину».

Виявивши цілковиту неспроможність зламати письменника духовно, морально, організатори цькування вирішили доконати його фізично: в 1969 році вийшла його остання прижиттєва книжка «Слово матері», перед тим були «В літературі і коло літератури» (1964), «Збруч» (1959), «В сім’ї вольній, новій», «Золотий кораблик» (1960) та «Про що і як» (1962). І далі Борису Дмитровичу не дозволили надрукувати жодного рядка. Оскільки пенсія була маленькою, письменник у повному розумінні цього слова голодував.

Тим часом, коли в Україні 70-80 років була література без Антоненка-Давидовича, за кордоном його ім’я знали. Зокрема в Болгарії, Польщі, Англії, США, Австралії твори письменника включалися до антологій. Окремими книжками видавалися мовою оригіналу та англійською роман «За ширмою», збірка репортажів «Землею українською», книжка «Як ми говоримо». В Україні більш-менш широко заговорили про письменника в 1989, коли відзначали 90-річчя від дня його народження. В 1992 Борисові Дмитровичу присуджена Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка. Охтирській гімназії, де колись навчався, присвоєно його ім’я, обладнано музейну кімнату, на будинку встановлено меморіальну дошку.