Когут Зоя

Когут Зоя, дівоче Ніконенко. Народилася 21.5.1925 р. в м. Суми (Україна) в родині адвоката. В 1930 р. батька було репресовано. Зоя жила разом з матір'ю в місцях поблизу таборів, куди перевозили батька: Ново¬сибірську, Барнаулі, Чимкенті та Алма-Аті (Казахстан), Намангані, Самарканді, Ташкенті (Узбекистан). 1939 р. по¬вернулась до Сум, а в 1943 р. емігрувала до Німеччини. Навчалась на філософському факультеті Фрайбурзького університету, Німеччина. Тут познайомилася зі студентом, майбутнім лікарем Льогином Когутом, з яким і одружилася. В 1949 р. зі своїм чоловіком емігрувала до Австралії і поселилась у Мельбурні. Подружжя влаштувалося на роботу, звели невеличкий будинок, але втіхи було мало. Зоїн духовний світ потребував відповідного оточення. Щодня гнітило чуже, незнайоме середовище. Згадала, що ще в сумській школі творила вірші – для душі. Але тож було вдома.

А тут, в Австралії, про що напишеш! Чужина, як рана, що ятрить постійно і не заживає. Тому часом герої творів Зої Когут тужливо-меланхолійні, самотні. А мотиви тривоги і болю за рідну землю, самовіддана праця в ім’я України та її народу, – ось чи не основна тема творчості поетеси.

Перебуваючи в еміграції, Зоя Когут звертається до поезії сучасної України. Понад усе її захоплювали твори Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Дмитра Павличка. З еміграційних поетів, що вразили її, називає Василя Барку.

Так під впливом творів цих талановитих людей Зоя всерйоз почала займатися літературою. З часом здобула визнання. Сотні літературних виступів, вечорів у багатьох державах перед українцями відбувалися з незмінним успіхом і популяризували її ім’я й українську спільноту.

Зоя Когут не мало встигла у житті. На протязі 14 років пра¬цювала складачем і диктором українських радіопрограм у Мельборні. Від самого заснування Літературно-Мистецького Клубу ім. Василя Симоненка була його секретарем. Друкуватись почала з 1960 років, відома із збірок сатиричних та ліричних поезій, а також і прози «Культурні Арабески» (Мельбурн 1969) та «Кучерявий Дим» (Нью-Йорк 1974). В 1992 р. вийшла збірка її творів знову ж таки під назвою «Культурні Арабески» в Полтаві. Її твори друкувалися в альманахах "Новий Обрій» (Мельбурн), «Слово» і «Північне «Сяйво» (Едмонтон), в журн. «Лис Микита» (Детройт), «Дзвони» (Рим), «Укра¬їна» (Київ), «Вільній Думці» (Сідней) та інших часописах діаспори. Відбула два турне з власними творами по США і Канаді, а також тричі в Англії та майже по всіх державах Європи. Понад 70 виступів З. Когут дістали захоплені відгуки в пресі. На запрошення Патріарха Йосифа Сліпого тричі їздила до Риму на виступи з власними поезіями.

Тематична збірка “За Україну молюся”- короткий поетичний енциклопедичний довідник українських народних свят від січня до грудня. Тут картинні зображення звичаїв, розкриття походження і значення національних обрядових урочистостей, що є святами душі.

Під час подорожі в Україну в 1992 р. відвідала Суми. Завітала не випадково: найперш – щоб побачитись з рідним містом. Бентежне почуття помножилось, коли ступила на рідну землю і відчула тепло від зустрічі земляків. А до болю рідні Липки зворушили поетесу до сліз. Її приємно вразила наявність у рідному місті письменницької організації та активна діяльність «Просвіти». Побувала в Сумській Воскресенській церкві. Молилася за Україну, за щастя, за кращу долю, за народ, рідне місто. Побувати на рідній землі, послухати шелест лип, вдихнути терпкий запах полину, билинки якого заклала в томик Тараса Шевченка, що подарували їй сум’яни для Зої Когут виявилося найбільшим щастям на схилі літ.

Виступала з читанням своїх творів у Львові, Бориславі, Києві і Полтаві. Зоя Когут була членом Об'єднання Укр. Письменників «Слово». В 1996 р. Зою Когут прийняли до Спілки Письменників України. Зоя Ніконенко-Когут померла 30 квітня 1997 року. Поховали її на кладовищі Фавкнер у Мельбурні.